Думки

Вчора ввечері розмовляла з подругою по телефоні. Вона одна з небагатьох в мому близькому оточенні, хто знає про моє і лікування і так далі. Вона в декількох питаннях розпиталась в чому полягає курс лікування цього разу. Багато не розпитувалась, бо вона знає що ще до недавнього часу я була справжня емоційна бомба і коло мене не знав що як сказати на тему лікування бездітності. Я розказала коротко, і кажу: Ну побачимо, що з того вийде цього разу. І вона відповідає: Ну пробуй... І все, більш нічого не сказала.
 Після розмови з нею в моїй голові проснувся хробак і почав мене точити думками: Люди так мляво реагують, бо не вірять, що ти Можеш стати мамою. Вони тебе наскрізь бачать і знають, що з тебе буде ніяка мама.  Вони знають що це марна трата грошей і часу, тільки ще до тебе це дійшло... Так далі і тому подібне.
Я знаю, що це не моя подруга так думає, що це я так думаю. Що це я тільки чекаю, щоб вчепитись до якогось слова.  Що це я вірю, що я буду погана мама і що мені дана ця хвороба, щоб перекрити шлях, щоб я свою дитину не скалічила. Я десь глибоко, душою чи серцем, вірю що я не заслужила того що хочу і що в мені все не так.
І от так я час від часу впадаю в такі думки як в важку воду. Часом всього на декілька хвилин, часом на години, часом на дні....