Amazing Grace або як гартувалась я.

Цей допис з мого колишнього, вже неіснуючого, жорстоко знищеного блогу. Чудом текст дописів в мене зберігся. 

Приїхавши до Америки, було це дев’ять з половиною років тому, за декілька тижнів почала шукати собі якусь роботу. Досвіду, машини чи водійських прав я не мала, і взагалі не знала що в тій Америці до чого, тому пішла по стопах багатьох моїх попередників, знайшла собі роботу по догляду за старенькою жінкою. Послала мені доля на опіку 91 річну жіночку Ґрейс. Була вона дуже маленька, десь на голову від мене нижча, важила приблизно 40 кг і мала дуже гарне, біле від сивини, волосся. Було в неї четверо дітей, але жила вона сама (ще кіт був), в будинку, де з покійним чоловіком прожила останні 20 років свого життя. Діти її тільки відвідували. В мої обов"язки входило слідкувати за станом її здоров'я, давати їй ліки, готувати їй їжу, годувати її, прати, підтримувати чистоту і порядок в хаті, і підтримувати їй компанію. Одним словом, робити все, щоб вона себе почувала комфортно у власній хаті, бо діти не хотіли віддавати її до притулку для престарілих, а жити сама вона вже не могла.

Наймав мене на роботу її син. Сказав, що його мама недочуває, недобачає, трохи забудькувата, а у всьому іншому цілком здорова і нормальна. Робота ця передбачала, що я маю там жити. Мені давали два вихідні дні в місяць. І так як Ґрейс на вулицю вже не виходила, бо їй було важко ходити, а мені треба було весь час знаходитись біля неї, то на вулицю я попадала тільки коли вибігала забирати пошту зі скриньки чи коли виставляля сміття.

Перші декілька тижнів були дуже важкі і незвичні. Я опинилася в одній хаті з чужою мені жінкою. Ми були різних поколінь, різних культур. Моя англійська справі теж не допомагала, я слід в слід ходила за Ґрейс з великим словником в руках. Ґрейс була капризна і вимоглива у всьому, від що вона хоче вбрати і в якому кріслі вона буде сидіти, до з якої тарілки вона буде їсти. Було видно що колись в сім’ї вона була вольовий командир в спідниці, якій ніхто ніколи не перечив. І я не сміла. Боялась, щоб вона не вигнала мене.

Американські страви я до того, звичайно ж, готувати не вміла. Мусіла вчитися «на ходу». Ту першу свою американську кулінарну книгу, з якої я вчилась тоді готувати, маю дотепер.

Вона дуже погано спала вночі і, відповідно, не давала спати мені. Дуже часто будила мене посеред ночі, бо думала що вже ранок. Або будила мене в 5 ранку і казала, щоб я вставала готувати сніданок, бо їй вже набридло спати. Потім могла впасти в сплячку на 18 годин. А часом просто приходила до мене посеред ночі, бо їй хотілось поговорити.

Дуже швилко я почала помічати, що Грейс має хворобу Альцгеймера, або по простому старечий склероз. Для тих хто не знає, симптоми цієї хвороби тільки починаються з втрати пам'яті. Додайте сюди плутання подій що стались в минулому з теперішнім часом, галюцинації, безпідставна паніка, дратівливість, прогресивне зниження інтелекту і втрату таких простих навичок як ходити, читати, стояти, тримати ложку і т.д., змішаних з твердим і вольовим характером за здорового глузду – уявляєте який подаруночок мені попався?

Хвороба її прогресувала швидко, я помічала зміни в гіршу сторону майже щотижня. Доглядати за нею ставало все важче і важче, бо вона все більше часу проводила в світі своїх галюцинацій, здоровий глузд її покидав потрохи. Одну хвилину вона могла розмовляти цілком нормально і тверезо, розуміючи де вона знаходиться, про що і з ким розмовляє, і другої хвилини вона переносилась десь в минуле і розмовляла з людьми яких вже не було в живих. Інколи я мимоволі ставала учасником подій тих її галюцинацій.

Бували ситуації коли було, як то кажуть, і смішно й грішно.

Одного разу зателефонувала до Ґрейс давня подруга з Каліфорнії, і вони собі деякий час дуже гарно балакали по телефону. Я ще подумала, що так як Ґрейс веде розмову, коліжанці напевно і в голову не прийшло, що та вже дуже хвора і не в свому розумі. Пройшло після розмови десь хвилин двадцять і Ґрейс, сидячи у вітальні, в свому зручному фотелі, питає: «Скільки годин цей поїзд їде до Каліфорнії? Через скільки часу нам виходити?» Я починаю розуміти, що тому що вона поговорила з подругою, вона думає що вона зараз їде в поїзді до неї. Я, знаючи вже, що втлумачувати їй що вона насправді сидить в своїй вітальні недоцільно, бо не допоможе, кажу їй, що зараз хтось надійде і я спитаю. Ще через декілька хвилин вона мене посилає знайти когось і спитатись чи нам ще довго їхати, і вже стає нетерпляча. Я ніби кудись йду, повертаюсь і кажу, що виходити будемо через 15 хвилин. Відповідь її задовільнила і, помовчавши хвилин п'ять, вона каже: «Такі тихі поїзди вони стали робити в наші дні. Їду і дивуюсь, ні звуку не чути і не хитає зовсім.» :-)

Дуже часто бачучи мене двічі за короткий проміжок часу, вона думала, що в хаті з нею знаходяться дві або більше людини. Марно було старатись переконати її в протилежному. Завжди було великою проблемою приготувати їй вечерю, бо під вечір вона ставала дуже неспокійною. Посадити її коло себе на кухні було неможливо, бо більшість часу вона проводила у вітальні і люба зміна в обстановці дуже її збивала з пантелику і вона ставала такою, що було важко з нею впоратись. Тому я старалась залишити її у вітальні, і сама йшла на кухню готувати. Бували дні, коли я не встигнувши ступити кроку на кухню, мусіла вертатись, бо вона вже вигукувала: «Де ти?». Я верталась в кімнату, чемно пояснювала, що мушу йти на кухню готувати вечерю, і знову її залишала. Так повторювалось багато разів. В такі моменти я відчувала, що втрачаю терпець, і розум теж. Одного разу, підійшовши до неї в надцятий раз і попросивши, щоб посиліда сама, бо мушу приготувати вечерю, вона у відповідь каже: «Ну я розумію що ти пішла готувати вечерю, а де та інша дівчина що щойно тут була? Йди її поклич хай зі мною посидить.» Іншого разу, принісши їй вечерю, вона мені заявила: «Я не можу твою вечерю їсти, мені Уляна готує вечерю, я на неї почекаю.» Пояснити їй що я і є Уляна було неможливо, вона думала, що я її дурю і відмовлялась їсти.

Чудернацькі історії я мала з її котами. Насправді вона мала одного кота, Джеса, тигрячої розмальовки. Колись давно вона мала чорного кота, але через склероз, їй здавалось, що вона має двох котів: Джеса, і того чорного, що здох давним давно. Ввечері, вона все перепитувалась чи я котів запустила до хати з вулиці. І побачивши кота, перепитувалась де є другий. Спасало мене те, що вона погано бачила, і я їй підносила одно й того самого кота, кажучи: «Оце Джес, а це твій чорний кіт.» Треба було її дурити, показувати їй одно й того самого кота. Бували моменти, що я сама починала вірити в двох котів. :-)

За котів... Якось зайшло Ґрейс в голову, що кіт Джес вже старий, але ще нехрещений. Розпереживалась вона з цього приводу, мусіла я з нею кота ніби хрестити. Насправді ми ходили по хаті, я з незадоволеним котом на руках. Ґрейс здавалось, що вона в церкві, навіть якісь коментарі щодо церковних декорацій робила.

Цікавим було те, як легко її було в деяких речах здурити, як малу дитину, а в інших вона не пропустила повз вуха ніякого нонсенсу. Був такий випадок. Як я вже казала, в будинку де вона жила, Ґрейс провела 20 років свого життя, і закономірно, що в хаті назбиралось дуже багато всякого барахла. Всюди стояли маленькі столики і тумби з вазочками, статуеточки, рамочками. І одного разу, Ґрейс проснулась посеред ночі, вийшла з своєї кімнати, і побачивши ті всі вазочки-рамочки в коридорі, дизорієнтувалась і їй здалося, що вона... в музеї. Заходить з шумом (Ґрейс ходила з допомогою спеціальних ходуль) в мою кімнату, вмикає світло і питає мене: «Тебе теж в музеї закрили?» Я прокинулась, з спросоння не зрозуміла що робиться. Каже: «Вставай, треба щось робити, я теж тут була на екскурсії вдень і всі пішли, а нас тут залишили.» Нехотячи я почала збиратися. Спочатку вона мене попросила, щоб я розібралась з замками на вхідних дверях, і я їй збрехала, що не можу їх відчинити, бо на вулицю йти посеред ночі не мало ніякого сенсу. Моєю ціллю було якось її заспокоїти і заманити назад до ліжка. Тут Грейс мене просить дзвонити в міліцію, і просити їх щоб нас визволили з музею. Ми йдемо на кухню, я беру телефон, вона сідає коло мене і я ніби дзвоню в міліцію. Поговоривши в трубку (так, я відчувала себе змученим, сонним клоуном), кажу їй – міліція відмовляється приїхати виламувати двері, бо не мають на те повноважень, бо ми не є в небезпеці. Ґрейс видала цілу тираду незадоволення в адресу поліцаїв, і з’явилась в неї ще одна ідея – подзвонити менеджеру музею. Підсунула до мене телефон, «Дзвони!»- каже. Беру телефон, ніби говорю по телефону, а в голові зріє план, що їй скажу коли поставлю трубку. Кажу: «Ґрейс, менеджер приїде нас випустити звідси, але це буде нескоро. Він дуже далеко звідси живе і буде тут десь за 4 години. Тут є ліжка, давай за цей час приляжемо, бо ж не будемо весь цей час в кріслах сидіти, чекаючи його.» Вона вислухала мене і каже: «Ну він справжній дурень! Кому потрібна робота до якої 4 години їхати в одну сторону?»

Отака школа молодої іммігрантки. :-) Дуже багато смішно-сумних спогадів про ту роботу.

Джулі і Джулія

Декілька днів тому подивилась фільм Julie & Julia (Джулі і Джулія). Не знаю наскільки цікавим буде фільм неамериканському глядачеві. Справа в тому, що в фільмі паралельно показують період життя в Франції відомої американської кулінарки Джулії Чайлд і Джулі Пауел,  секретарки, починаючого письменника, котра вирішила зготувати кожен рецепт в книжці Джулії Чайлд і розповідати про це в своєму блозі. Джулія Чайлд для американців середнього та старшого віку є своєрідною іконою. Її кулінарні телевізійні шоу були дуже популярні, вона була чи не одна з найперших хто вмів поєднати гумор та добру кулінарію. Джулія вміла подати найскладніші рецепти доступно і надавала натхнення спробувати їх зготувати. Фільм поставлений за книжкою Джулії Пауел основаною на записах в її блозі.
Мені фільм дуже сподобався, приємний, легкий і захоплюючий. Дуже сподобалась сама ідея готувати за книжкою і розповідати про це в блозі. Самій захотілось мати якусь таку гарну ідею, пов"язану з блогом :-). Зразу після перегляду залізла в інтернет шукати рецепт Boeuf Bourguignon (Біф Бургуньйон), який героїня фільму готувала на вечерю з репортеркою, котра роки назад "відкрила" для Америки Джулію Чайлд і який вона за першим разом спалила. Це яловичина тушена в червоному вині, з шпундерком, цибулею і грибами. Наступні вихідні хочу приготувати, в фільмі про це блюдо говорилось як про щось напівбожественне.
Виявляється я не одна така натхненна, прочитавши відгуки про фільм зрозуміла, що всі жінки після перегляду дістали бажання щось приготувати. Відшукала я й оригінальний блог Джулії Пауел і з захватом перечитала цілу купу записів. Це ж треба було їй такий цікавий задум придумати!...

Секрети

В моєму житті були такі вчинки і життєві події про які нікому не розказую, або розказую лишень поодиноким людям. Не розказую, тому що соромно, або тому що не хочу, щоб мене неправильно зрозуміли і погано про мене думали, або просто тому що так далеко заштовхала ці речі в своїй душі, що й не варта вже їх на світ білий витягувати і перетрясати. Все більше і більше ці секрети стають мені тягарем, хочеться їх з себе здерти, звільнитися. Як то кажуть - The truth will set you free. Але це легше сказати, ніж зробити, особливо коли тебе знають зовсім іншою, без багажу минулого.

І от деколи стає дуже цікаво - чи я одна така, чи може ми всі маємо цілі купи речей дрібних і великих які тримаємо під важкою покришкою почуття сорому? Інколи спілкуєшся з людиною і видається що людина прозора і відкрита. І думаю, чи то справді все так чисто в житті тої людини, чи то просто майстерна гра?

Посередність

Я кожного ранку їду на роботу приблизно з півгодини. І ці півгодини маю на передумування всякої всячини. Ось сьогодні щось почало мені думатись - от кому легше жити людям посереднім чи визначним? Здавалось би талант чи визначна діяльність це великий тягар, з ним треба вміти жити, щоб його і себе не згубити. Але він додає людині впевненості і вартості у власних очах. А посередність?... Посередня людина мусить постійно миритись з своєю посередністю. Заспокоювати себе, що не всім дано стати великими і видатними. Важко бачити свою значущість у цьому світі живучи непримітне життя. Отак народжуються люди, живуть собі невиділяючись, помирають...і крім рідних ніхто не згадає. Кажуть, що це велике щастя знайти свій талант чи призначення в житті, але добре знаємо, що переважна більшість людей так його і не знаходять.

Моторошно від думки, що майже півжиття прожито, а так і не знаю де є моє в цьому світі.

Другий початок

Бажання завести собі блог роїться в моїй голові вже деякий час. Я колись вже мала блог, і потім його , без довгих роздумів, нещадно видалила. Я колись, вже в цьому блозі, напевно опишу, що привело мене до такого рішення. І ось знову з"явилось в мене бажання мати свій куточок, куди можна приходити і знімати всі маски, а може й одягати :-), де можна покопирсатись в собі, щоб щось зрозуміти і навчитись, ну і просто писати ні про що і про все підряд.